Як було сказано у вступному слові, поточний стан вищої технічної освіти конче потребує енергійних зусиль для її врятування. В тих пропозиціях, що викладені нижче, я свідомо обходжу заходи, що пов’язані з вирішальним втручанням державних органів або з необхідністю додаткового фінансування. Все, що пропонується, можна зробити переважно силами кафедр та факультетів, звісно, за підтримки керівництва Університету. Отже, які заходи я бачу як невідкладні (у порядку їх пріоритетності):
1. Впорядкувати навчальні плани, які після багатьох років «реформ» та експериментів нагадують засмічений чагарником ліс, в деяких місцях якого без «сокири» вже не пройти. Для цього просто треба «влізти у шкіру студента» і тоді стане зрозумілим, чому вони так відносяться до навчання і так себе поводять. Це, мабуть, найболючіший захід, який зачіпає особисті інтереси та уподобання співробітників кафедр, але без цього не обійтись.
2. Суворо дотримуватись професійної етики у своїй викладацькій діяльності та взаємовідносинах з колегами. Зокрема, треба уникати протиставлення поміж так званими "злими" та "добрими" викладачами: стандарти повинні бути для всіх однаковими. Це суворий контроль відвідуваності занять, домашні завдання, регулярні опитування, ведення поточної успішності. Зрозуміло, що усі ці вимоги пов'язані зі значними додатковими витратами сил та часу викладача, але полегшення собі життя дуже ускладнює роботу колег та веде к розвалу системи освіти.
3. Одним з головних орієнтирів для впорядкування навчальних планів є їх наближення до практичних потреб нашої науки та промисловості. У свою чергу, для цього треба добре розуміти поточний стан української промисловості та її потреби, що вимагає максимально тісної взаємодії із зацікавленими у наших випускниках працедавцями. Думаю, що в тих умовах, які існують на поточний момент, найбільш реальним та перспективним є орієнтація вищої освіти у сфері інформаційних технологій на потреби оборонної промисловості. На це можна почути заперечення, що багато підприємств оборонної промисловості самі перебувають у жалюгідному стані. На жаль, це так, але якщо ми віримо в якесь майбутнє для України, то треба виходити з того, що становище буде покращуватися, в тому числі й завдяки нашій допомозі.
4. Окрім оборонної промисловості зацікавленими у наших студентах та випускниках працедавцями є так звані аутсорсингові компанії за участю іноземного капіталу, яких з’являється все більше. Вони відбирають найкращих та найталановитіших студентів, швиденько навчають їх якихось технологій та залучають до роботи над своїми проектами. З однієї сторони, це виглядає непогано, оскільки студенти мають суттєвий заробіток та фактор, що відволікає їх від «вулиці». З іншого боку, багато таких компаній поводять себе по-хижацьки: вони висувають такі умови роботи, що студенти змушені пропускати заняття, вони не мають ніяких твердих зобов’язань щодо подальшої долі студентів. Ці фірми не приймають участі у житті кафедр та факультетів, нарешті, вони професійно та ментально дезорієнтують студентів. Я думаю, що багато викладачів стикалися з такою ситуацією, коли на запитання студенту де він працює та що конкретно робить, звучить «горда» відповідь: «я web-дізайнер» (php-девелопер, тощо). Та чи потрібна нашій країні така кількість web-дізайнерів і всіляких "девелоперів"? Чи узгоджується цей рід занять з основним напрямком підготовки студентів? І це в країні, де "днем з вогнем" не знайдеш путнього "електронщика" чи навіть простого слюсаря або токаря? Питання риторичне. Можливо, воно не було би важливим, якби така робота не ламала психологію студента: отримавши перші значні гроші, він (вона) починають думати, що «піймали Бога за бороду» і вже ніяке інше навчання їм і не потрібне. Вони починають систематично пропускати заняття, перестають цікавитись усім іншим окрім «свого» напрямку і т.п. Психологічно таку поведінку молодих та незрілих людей можна зрозуміти, але навряд чи виправдати. Талановиті хлопці (дівчата) не розуміють, що все життя у них ще попереду і чим доведеться займатися у майбутньому, невідомо. А без фундаменту знань кожного разу перебудовуватися буде вкрай складно, якщо взагалі можливо. Фірма ж, яка їх спокусила, ніякої відповідальності за їх долю не несе, та й на інтереси країни їй «начхати». Все це нагадує поведінку браконьєрів у заповіднику.
Вихід я вбачаю лише один: повинна бути координація роботи фірм з навчальними планами кафедр. Організаційні форми тут можуть бути різні, але головне – фірми не повинні стояти на заваді начальному процесу, а навпаки мають йому сприяти. Думаю, що серйозні компанії, які налаштовані на тривалу діяльність в Україні, підуть на співпрацю, щодо інших – то там вже доведеться застосовувати дещо інші підходи. В усілякому разі, жоден студент не повинен найматися на роботу без твердих гарантій, що ця робота не буде заважати учбовому процесу.
5. Беручи до уваги вище сказане, логічно виглядає така перебудова навчальних планів, яка передбачає по міри просування студентів до старших курсів все більший перенос учбового процесу безпосередньо на підприємства, що уклали відповідні договори з факультетами. Зокрема, навчання магістрів взагалі доцільно проводити по принципу "50 на 50" поміж аудиторними та виробничими заняттями. Це, до речі, може вирішити проблему навчального навантаження, яка виникає внаслідок реформування навчальних планів, оскільки організовувати та супроводжувати виробничі заняття мають співробітники кафедр.
6. Треба зупинити остаточний розвал наукових колективів та руйнацію наукових шкіл. Останні п’ять років характеризувались тотальним вигнанням старих науково-педагогічних кадрів під лозунгом «Дорогу молодим». Зараз вже можна оцінити деякі наслідки:
- чи багато обдарованої молоді прийшло на зміну старих «кадрів»?
- чи є більшість цих молодих «кадрів» рівноцінною заміною тим, кого "пішли"?
- чи є у цієї молоді серйозні професійні перспективи?
Думаю, що відповіді в основному негативні. Але я не пропоную «крутити кіно назад». Ті дурниці, які вже зроблено, просто так не виправити. Вихід я вбачаю у введені (поки що на громадських засадах) Інституту викладачів-наставників. Завданням наставників має бути супроводження молодих викладачів та корегування (звичайно, тактовне) їхньої роботи. Думаю, що серед старих професорсько-викладацьких кадрів знайдуться небайдужі та патріотично налаштовані люди, які підтримають цю ініціативу.
7. Вельми болючим залишається питання видання сучасних підручників. Намагання створювати такі підручники власними силами навряд чи дадуть вагомі результати у видимій перспективі. Тому моя пропозиція – у найближчі роки зосередитися на виданні перекладів найкращих світових підручників. Думаю, що за сприяння світової наукової громадськості та з допомогою української діаспори усі питання, пов’язані з організацією такої роботи, можна буде вирішити. Треба також вийти до державних органів з пропозиціями щодо заохочення участі наших науково-педагогічних кадрів у такій роботі. Наприклад, робота з редагування перекладів може бути зарахована до навчального навантаження, прийнята до уваги при захисті дисертацій або науковій атестації, тощо.
8. На початку цього повідомлення я підкреслював, що всі мої пропозиції розраховані на власні сили Університету без залучення державних органів. Але наостанок все ж таки хочу дещо відійти від цього принципу. Мова піде про найболючіше питання, від якого по суті, й залежить виживання вищої освіти, а саме, про її фінансування. Останні роки події на цьому напрямку розвиваються все більш негативно: з року в рік фінансування вищої освіти скорочується. Звертаюсь до держаних органів із закликом переглянути цей підхід. Головне - треба, нарешті, зрозуміти, що мова йде не просто про одну із багатьох статей видатків, а про майбутнє країни та про її існування у сучасному цивілізаційному просторі. Це не означає, що я пропоную все залишати без змін: зміни потрібні. Але пропоную переглянути саму концепцію бюджетної економії: наголос, на мою думку, треба робити не на суто "фіскальному" підході, а на перерозподілі коштів для фінансування структурних змін. Зокрема, давно вже назрів час для відродження на базі кафедр штатних наукових підрозділів. Рухати науку силами одних лише викладачів не виходить, потрібні науковці, які б виконували ініціативні та планові НДР, звісно, за участі та під керівництвом професорсько-викладацького складу.
1. Впорядкувати навчальні плани, які після багатьох років «реформ» та експериментів нагадують засмічений чагарником ліс, в деяких місцях якого без «сокири» вже не пройти. Для цього просто треба «влізти у шкіру студента» і тоді стане зрозумілим, чому вони так відносяться до навчання і так себе поводять. Це, мабуть, найболючіший захід, який зачіпає особисті інтереси та уподобання співробітників кафедр, але без цього не обійтись.
2. Суворо дотримуватись професійної етики у своїй викладацькій діяльності та взаємовідносинах з колегами. Зокрема, треба уникати протиставлення поміж так званими "злими" та "добрими" викладачами: стандарти повинні бути для всіх однаковими. Це суворий контроль відвідуваності занять, домашні завдання, регулярні опитування, ведення поточної успішності. Зрозуміло, що усі ці вимоги пов'язані зі значними додатковими витратами сил та часу викладача, але полегшення собі життя дуже ускладнює роботу колег та веде к розвалу системи освіти.
3. Одним з головних орієнтирів для впорядкування навчальних планів є їх наближення до практичних потреб нашої науки та промисловості. У свою чергу, для цього треба добре розуміти поточний стан української промисловості та її потреби, що вимагає максимально тісної взаємодії із зацікавленими у наших випускниках працедавцями. Думаю, що в тих умовах, які існують на поточний момент, найбільш реальним та перспективним є орієнтація вищої освіти у сфері інформаційних технологій на потреби оборонної промисловості. На це можна почути заперечення, що багато підприємств оборонної промисловості самі перебувають у жалюгідному стані. На жаль, це так, але якщо ми віримо в якесь майбутнє для України, то треба виходити з того, що становище буде покращуватися, в тому числі й завдяки нашій допомозі.
4. Окрім оборонної промисловості зацікавленими у наших студентах та випускниках працедавцями є так звані аутсорсингові компанії за участю іноземного капіталу, яких з’являється все більше. Вони відбирають найкращих та найталановитіших студентів, швиденько навчають їх якихось технологій та залучають до роботи над своїми проектами. З однієї сторони, це виглядає непогано, оскільки студенти мають суттєвий заробіток та фактор, що відволікає їх від «вулиці». З іншого боку, багато таких компаній поводять себе по-хижацьки: вони висувають такі умови роботи, що студенти змушені пропускати заняття, вони не мають ніяких твердих зобов’язань щодо подальшої долі студентів. Ці фірми не приймають участі у житті кафедр та факультетів, нарешті, вони професійно та ментально дезорієнтують студентів. Я думаю, що багато викладачів стикалися з такою ситуацією, коли на запитання студенту де він працює та що конкретно робить, звучить «горда» відповідь: «я web-дізайнер» (php-девелопер, тощо). Та чи потрібна нашій країні така кількість web-дізайнерів і всіляких "девелоперів"? Чи узгоджується цей рід занять з основним напрямком підготовки студентів? І це в країні, де "днем з вогнем" не знайдеш путнього "електронщика" чи навіть простого слюсаря або токаря? Питання риторичне. Можливо, воно не було би важливим, якби така робота не ламала психологію студента: отримавши перші значні гроші, він (вона) починають думати, що «піймали Бога за бороду» і вже ніяке інше навчання їм і не потрібне. Вони починають систематично пропускати заняття, перестають цікавитись усім іншим окрім «свого» напрямку і т.п. Психологічно таку поведінку молодих та незрілих людей можна зрозуміти, але навряд чи виправдати. Талановиті хлопці (дівчата) не розуміють, що все життя у них ще попереду і чим доведеться займатися у майбутньому, невідомо. А без фундаменту знань кожного разу перебудовуватися буде вкрай складно, якщо взагалі можливо. Фірма ж, яка їх спокусила, ніякої відповідальності за їх долю не несе, та й на інтереси країни їй «начхати». Все це нагадує поведінку браконьєрів у заповіднику.
Вихід я вбачаю лише один: повинна бути координація роботи фірм з навчальними планами кафедр. Організаційні форми тут можуть бути різні, але головне – фірми не повинні стояти на заваді начальному процесу, а навпаки мають йому сприяти. Думаю, що серйозні компанії, які налаштовані на тривалу діяльність в Україні, підуть на співпрацю, щодо інших – то там вже доведеться застосовувати дещо інші підходи. В усілякому разі, жоден студент не повинен найматися на роботу без твердих гарантій, що ця робота не буде заважати учбовому процесу.
5. Беручи до уваги вище сказане, логічно виглядає така перебудова навчальних планів, яка передбачає по міри просування студентів до старших курсів все більший перенос учбового процесу безпосередньо на підприємства, що уклали відповідні договори з факультетами. Зокрема, навчання магістрів взагалі доцільно проводити по принципу "50 на 50" поміж аудиторними та виробничими заняттями. Це, до речі, може вирішити проблему навчального навантаження, яка виникає внаслідок реформування навчальних планів, оскільки організовувати та супроводжувати виробничі заняття мають співробітники кафедр.
6. Треба зупинити остаточний розвал наукових колективів та руйнацію наукових шкіл. Останні п’ять років характеризувались тотальним вигнанням старих науково-педагогічних кадрів під лозунгом «Дорогу молодим». Зараз вже можна оцінити деякі наслідки:
- чи багато обдарованої молоді прийшло на зміну старих «кадрів»?
- чи є більшість цих молодих «кадрів» рівноцінною заміною тим, кого "пішли"?
- чи є у цієї молоді серйозні професійні перспективи?
Думаю, що відповіді в основному негативні. Але я не пропоную «крутити кіно назад». Ті дурниці, які вже зроблено, просто так не виправити. Вихід я вбачаю у введені (поки що на громадських засадах) Інституту викладачів-наставників. Завданням наставників має бути супроводження молодих викладачів та корегування (звичайно, тактовне) їхньої роботи. Думаю, що серед старих професорсько-викладацьких кадрів знайдуться небайдужі та патріотично налаштовані люди, які підтримають цю ініціативу.
7. Вельми болючим залишається питання видання сучасних підручників. Намагання створювати такі підручники власними силами навряд чи дадуть вагомі результати у видимій перспективі. Тому моя пропозиція – у найближчі роки зосередитися на виданні перекладів найкращих світових підручників. Думаю, що за сприяння світової наукової громадськості та з допомогою української діаспори усі питання, пов’язані з організацією такої роботи, можна буде вирішити. Треба також вийти до державних органів з пропозиціями щодо заохочення участі наших науково-педагогічних кадрів у такій роботі. Наприклад, робота з редагування перекладів може бути зарахована до навчального навантаження, прийнята до уваги при захисті дисертацій або науковій атестації, тощо.
8. На початку цього повідомлення я підкреслював, що всі мої пропозиції розраховані на власні сили Університету без залучення державних органів. Але наостанок все ж таки хочу дещо відійти від цього принципу. Мова піде про найболючіше питання, від якого по суті, й залежить виживання вищої освіти, а саме, про її фінансування. Останні роки події на цьому напрямку розвиваються все більш негативно: з року в рік фінансування вищої освіти скорочується. Звертаюсь до держаних органів із закликом переглянути цей підхід. Головне - треба, нарешті, зрозуміти, що мова йде не просто про одну із багатьох статей видатків, а про майбутнє країни та про її існування у сучасному цивілізаційному просторі. Це не означає, що я пропоную все залишати без змін: зміни потрібні. Але пропоную переглянути саму концепцію бюджетної економії: наголос, на мою думку, треба робити не на суто "фіскальному" підході, а на перерозподілі коштів для фінансування структурних змін. Зокрема, давно вже назрів час для відродження на базі кафедр штатних наукових підрозділів. Рухати науку силами одних лише викладачів не виходить, потрібні науковці, які б виконували ініціативні та планові НДР, звісно, за участі та під керівництвом професорсько-викладацького складу.
